Хрусталь Марина Василівна
Студентка ІV курсу інституту «Менеджменту та фінансів»
при Київському Національному Університеті імені Тараса Григоровича Шевченка
спеціальності «Менеджмент організацій»
ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ДИЗАЙНУ В УКРАЇНІ
Дизайнерська освіта України сягає своїм корінням у давні часи. Розвиваючись у межах загальноєвропейських процесів, Україна проходила типові для європейських країн стадії розвитку художньо-промислової освіти. Розглянемо основні з них. Ще в середні віки в країнах Європи існувало студіювання художників, ремісників, організаторів виробництва, торговців, що віддалено нагадує дизайнерські студії наших днів. У ті далекі часи, щоправда, існувала замкнена цехова система навчання на ґрунті прямого передавання майстерності – від учителя до учня, тобто з рук у руки. Освіта знаходилась у самому “тілі” сфери виробництва. За цими принципами провадилося навчання і в монастирських малярнях та цехових об’єднаннях Києва, коли учень засвоював професійні навички під час виконання роботи спільно з майстром. Однак поступово в Європі починається процес створення системи освіти поза сферою виробництва. Започатковували цей процес перші середньовічні університети. Вони заклали підвалини широкої енциклопедичної освіти, яка зовсім не передбачала спеціалізованої підготовки. До спеціалізації справа дійшла пізніше – за доби Відродження. Тоді серед інших почали з’являтись і навчальні заклади, що спеціалізувалися на художній освіті, – академії. В основу академічного художнього навчання було покладено довготривалий вишкіл у процесі виконання навчальних завдань зростаючої складності на кожному з етапів шкільництва. Поступово в художніх академіях Європи почали викладати й теоретичні дисципліни. Згодом цей процес торкнувся й України. Стосовно цього маємо дані про широко відому тоді малярню Києво-Печерської лаври [3].
Поступово спеціалізація в освітянській галузі західноєвропейських країн ставала все вужчою. Найбільш інтенсивно цей процес відбувався у політехнічних школах, що з’явилися наприкінці XVIII століття. З плином часу вони перетворювалися на конвеєри з підготовки величезної кількості вузьких фахівців, націлених на вирішення конкретних практичних завдань визначеними засобами. Відбувалася втрата студентами цілісного бачення ситуації, що залишилося проблемою вищої технічної школи й донині.
Що ж стосується паростків синтезованої техніко-художньої освіти, то вперше проблеми викладання основ дизайну було заявлено як такі, що мають самостійне значення, при обговоренні підсумків Першої Всесвітньої промислової виставки, що відбулась у Лондоні 1851 року. Тоді було висунуто ідею побудови навчання за основними видами дизайнерської діяльності після загальних увідних курсів. Поступово в Англії, Німеччині, Австро-Угорщині, скандинавських та деяких інших європейських країнах почали формуватися такі художньо-промислові школи, в яких перейшли від малювання античних голів та копіювання орнаментів до нових засад навчання, а саме – роботи з формою і кольором на ґрунті загальних закономірностей, що зустрічаються в природі. Ця нова лінія в художньо-промисловій освіті привела згодом, у 20-і роки ХХ століття, до яскравого явища – школи нового зразка, істинно дизайнерського навчального закладу – Німецького Баухаузу, вплив якого поширився потім на дизайнерську педагогіку в усьому світі. Що ж до України, то процеси становлення художньо-промислової освіти в ній виходили, звісно, з обставин тогочасного життя. А обставини упродовж останніх століть були, як відомо, такі: частина України входила до складу Російської імперії, а частина – до складу центральноєвропейських держав. Зрозуміло, що це накладало відбиток на всі прояви життя, у тому числі й на формування дизайнерської освіти.
Через це процеси, які відбувались на теренах Центральної, Східної та Південної України, мали багато спільного. Серед іншого і те, що були вони дещо відірвані від європейського життя. Що ж стосується Західної України, то там становлення художньо-промислової освіти проходило у межах загальноєвропейських художніх процесів.
Із входженням Галичини до складу Австро-Угорської монархії деякі урядові реформи були спрямовані на сприяння культурно-освітньому розвитку галицьких українців. З 70-х років ХІХ століття Львову (а не Кракову) було надано право адміністративної столиці Королівства Галичини та Лодомерії, що стала окремою провінцією Австро-Угорщини. Дипломатія Габсбургів у сфері культури та мистецтва прагнула встановити зв’язок поміж мистецькими концепціями Відня та Львова. У вищих навчальних закладах та художньо-промислових школах Відня щороку навчалися десятки стипендіатів з Галичини. Водночас у містечках Галичини й Буковини розвивалися численні ремісничі школи [1]. Трохи згодом стараннями львівської інтелігенції у Львові було відкрито художньо-промислову школу, з 1905 до 1914 року там діяла так звана “Вільна Академія Мистецтв”, у 20-ті та 30-ті роки – низка приватних шкіл і студій. Що ж до становлення художньо-промислової освіти на теренах Великої України, то тут склалися три головні художні центри: Київ, Харків та Одеса. За часів Російської імперії, у другій половині ХІХ століття, у цих містах виникли й набули розвитку художні навчальні заклади, що перебували під опікою Петербурзької академії мистецтв. Лише в одному з них – школі М.Раєвської-Іванової у Харкові, що ставав тоді індустріальним лідером Півдня імперії, домінував художньо-промисловий нахил. Себто, саме у Харкові проростали перші паростки дизайнерської освіти. Пізніше, у 20-ті роки, художньо-промисловий напрямок почав домінувати скрізь – і у Києві, і у Харкові, і в Одесі. Це було зумовлено адмініструванням органів державної влади: орієнтиром остання визначала тоді московський ВХУТЕМАС, програми якого мали наслідувати українські навчальні заклади. Тому станкові форми опинилися в цих навчальних закладах на більш скромних місцях, ніж це було раніше. Згодом, коли художня школа вступила в наступний етап, пов’язаний з відкиданням теорії “виробничого мистецтва”, реформа 1934 року позбавила інститути художньо-промислового профілю [2].
Отже, 20-ті роки дали перші паростки дизайнерської освіти ХХ століття. Ця подія не обминула й Україну. Що ж до масової підготовки дипломованих дизайнерів, то вона розпочалася тільки після Другої світової війни. Причому так було у всьому світі. В розвинених країнах це розпочалось у 50-і роки. Окрім Німеччини, де наступницею Баухаузу стала по війні Ульмська школа, викладанню дизайну почали надавати все більшої уваги у Великій Британії, США, Франції, країнах Північної Європи. У 80-і роки дизайнерська освіта бурхливо розвивається в країнах Південно-Східної Азії, в Австралії та Новій Зеландії. В Україні ж більш-менш масова підготовка дизайнерів розпочалась у 1963 році в Харківському художньо-промисловому інституті. Зараз цей інститут, розташований у великому промисловому регіоні, є загальновизнаним центром дизайнерської освіти в Україні. В ньому розвиваються дизайнерські спеціальності, що відповідають трьом основним гілкам розвитку сучасного дизайну – промисловий дизайн, графічний дизайн, дизайн середовища. Усі ці спеціальності містяться на кафедрах, котрі мають досвід роботи понад третину століття. Кафедри складаються здебільшого з випускників інституту, кожен з яких набув певної педагогічної спеціалізації[4]. Разом із основною дисципліною “Проектування” педагогами кафедр викладаються композиція, формоутворення, методика дизайну, історія дизайну, макетування, комп’ютерна графіка та інші, а ще ціла низка загально художніх, гуманітарних та технічних дисциплін, що викладаються силами відповідних кафедр. Подібна структура навчальних дисциплін є нині типовою для багатьох європейських дизайнерських шкіл.
Список використаних джерел
1. Дячун З.Й. Основи взаємозамінності. Конструювання меблів. — Л.: Афіша, 2002. — 134 с.
2. Мигаль С.П. Проектування меблів. — Л.: Світ, 1999. — 216 с.
3. Хмельовський О.М. Вступ у дизайн: Основи проектування систем життя. — Луцьк: Волинська мистецька агенція "Терен", 2004. — 208 с.
4. www.ua – dproekt.com.ua
